Вулиця Олександрівська – Володарського
Ця пряма, досить широка вулиця починалася від річки Інгулу. Можна практично безпомилково визначити початок її забудови. В усякому випадку – виникнення назви. Це 1777 рік. Річ у тім, що саме тоді народився улюблений внук Катерини ІІ Олександр, який потім увійде в історію царем Олександром І.
Він “уславився” тим, що нав’язав імперії жорсткий військовий режим, перетворивши країну в суцільну казарму. Відома його знаменита фраза: “Військові поселення будуть, навіть якби довелося укласти трупами дорогу від Петербурга до Чудова (Чудово – місто за півтори сотні кілометрів від Петербурга)”.
Дбайлива бабуся щедро обдарувала внука: ім’я Олександра одночасно було присвоєно й поселенню на території нашого краю: козацьку Усиківку (Усівку) було перейменовано в Олександрію. З цією назвою центр буровугільної промисловості України, на жаль, живе й досі. А в Кіровограді деякі борці за відтворення так званих історичних першоназв силкуються довести, ніби вулицю названо іменем святого Олександра, яких російська православна церква Московського патріархату вшановує аж три десятки, включаючи папу Римського, єпископа Єрусалимського, князя Київської Русі. (До речі, у святцях церкви Київського патріархату Олександри не значаться). Ті ж борці твердять, що Невська названа іменем Олександра Невського. Чи не забагато для одного святого двох сусідніх вулиць?
Вулиця Олександрівська існувала під такою назвою до 1923 року. Потім її перейменовано на Володарського. Справжнє прізвище цієї людини – Гольштейн Мойсей Маркович. Він був членом єврейської партії Бунд, далі меншовиком, а з 1917 року – більшовиком. Наступного року вбитий есером-терористом у Петербурзі. Компартійці дуже поважали свого соратника. Його іменем названо в Україні три селища міського типу (у Луганській, Донецькій, Житомирській областях), район у Київській області, йому відкрито пам’ятники
На розі вулиць Володарського та Леніна за часів незалежної України споруджено Костел Святого Духа Римо-Католицької церкви. У нашому краї католики з’явилися в середині ХІХ століття. У 1882 році в Єлисаветграді було збудовано кам’яний костел, якому пізніше дали ім’я Різдва Пресвятої Богородиці. Згодом вулицю, де він стояв, нарекли Костельною (нині Щорса). У 1922 році енкаведисти костел закрили, а священика заарештували. Подальша його доля не відома. У 1936 році храм зруйнували остаточно, мотивуючи тим, що необхідно розширювати територію розташованого по сусідству заводу "Червона зірка".
Вулиця Михайлівська – Зінов’єва – Кірова
Наприкінці ХVІІІ століття поряд із Олександрівською почала забудовуватися нова вулиця. Їй дали назву Михайлівська. Походила вона від імені першого царя із династії Романових Михайла Федоровича. 1796 року імперія відзначала 200-літній ювілей царя, і ця подія знайшла відображення (інакше бути не могло) у назві вулиці міста, заснованого за царювання правнучки родоначальника Романових.
Вулиця Михайлівська існувала до 1924 року. Саме тоді у Радянському Союзі пішла пошесть масово увічнювати вождів Комуністичної партії. Приклад подав вождь найголовніший – ще у 1919 році в Єлисаветграді з’явилася вулиця Леніна. На початку 1924 року, коли Петроград після смерті Леніна нарекли його іменем, у єлисаветградських будівників комунізму ніби крила виросли. На VІІІ-й окружній партійній конференції було заявлено, що “Єлисаветград давно проектувався партійними і радянськими органами до перейменування у революційну назву”. Пропонувалося їх три: Ілліч, Зінов’ївськ і Левград. Перемогли прихильники Зінов’єва – адже він уродженець міста.
У вересні клопотання керівників міста затвердили Всеукраїнський Центральний Виконавчий Комітет, а потім ЦВК СРСР, і з п’ятого вересня назва Єлисаветград стала колишньою. Ім’я Зінов’єва одержало не тільки місто, а ще залізнична станція і вулиця, колишня Михайлівська. Та й з новою назвою місто і вулиця проіснували недовго. У грудні 1934 року в Ленінграді було застрелено першого секретаря тамтешнього обкому партії Сергія Кірова. У вбивстві звинуватили Зінов’єва. Його розстріляли, а місту і вулиці дали назву жертви убивці. Вулиця Кірова вже стала об’єктом суперечок прихильників поновлення колоніальних назв і запровадження українських. Неороманівці поки що мужньо боронять свої позиції.
